Лиза Готфрик (realiza) wrote,
Лиза Готфрик
realiza

первая реца на Гарнюню от Владислава Ивченко

На минулому тижні Ліза Готфрік виклала у мережі остаточний варіант своєї повісті «Гарнюня» (рос.«Красавица»), яка, на мій погляд, є етапним для української літератури твором.

Викладачі моралі та інші ревнітєлі благочєстія мають тут же заволати, яке відношення російськомовна повість має до української літератури. Відповім, як відповідаввже не раз. Вважаю, що література написана в Україні і присвячена Україні є українською літературою. В «Гарнюні» ж Київ – це не просто локація, це один зголовних героїв, зі своїм норовом і звичаями, який не дуже помітно, але дуже потужно впливає на людей. Книга про Київ і киян – не українська література? Тане смішіть. Питання ж мови тут другорядне. Тому російськомовні Лембіт Короєдов чи Олексій Нікітін, як і Ліза Готфрік для мене саме українські автори і це не предмет дискусій.

Тепер трохи про авторку. Ліза Готфрик - діяч столичної контркультури, що почала свій творчий шлях ще в Живому журналі, де з похвальною впертістю публікувала фотографії в жанрі «сіські-піські», після переходу до фейсбуку стала більше уваги приділяти текстам, як поетичним (з віршів Лізи мені дуже подобаються її іронічні твори:«Саша на чорном авто», «Галя Ярова», «Краще за лаве» чи «Сєня Сініцин»,серйозні ж вірші залишу на розсуд поетичних фахівців), так і прозовим. Саме зостанніх і вийшла автобіографічна повість «Гарнюня» про тіла, речовини та їх взаємодію на фоні розлогого і томного Києва.

У «Гарнюні»багато сексу і це одні з найкращих його описів в українській літературі. Без зайвого фізіологізму і точно вже без бурхливої метафоричності. Тут немає ані вологих печер зі скарбами, ані нефритових стержнів пристрасті та іншого рококо (сама авторка вигадала термін «кококо»), замість цього відсторонений, водночас зацікавлений і скептичний погляд на виступ колективу «Ансамбль Хуя Спасителя і Мать Сира Пізда». Дуже затабуйована в українській культурі тема сексу(пам’ятаєте членів Комісії з моралі, які під час перегляду фільму «Племя» на сцені сексу в позі 69 закричали, що «Україна гине!») тут подана наскільки природно і легко, наче йдеться про дихання чи плавання. Базова потреба людини,яка мусить задовольнятися без зайвих теоретизувань чи забобонів. І саме завдяки своїй безпосередності стосовно питань сексу «Гарнюня» виглядає досить цнотливою на фоні численних текстів «для тих, хто любить все і не тільки», де опис сексу поступово стає його сурогатом. Як зазначає сама авторка, насправді людей, якілюблять займатися сексом, значно менше, аніж тих, хто любить про секс триндіти. Цікаво, що у цій природності сексу Ліза Готфрик схожа на ще одного класика київської школи Лембіта Короєдова, в книгах якого теж багато чуттєвості, яка теж жодним чином не виглядає порнографічно. І Готфрік і Короєдов пишуть про секс так, наче нічого не чули ні про яке гріхопадіння, а й досі перебувають в раю тілесності.

Ще один аспект«Гарнюні», це вплив нових технологій на життя взагалі і статеве життя особливо.Чати, тематичні сайти, мобільний зв’язок остаточно спростили механізм знаходження партнерів для сексу, принаймні в українських мегаполісах. Хто шукає, той завжди знайде. Вервечка коханців героїні повісті (не дивлячись на автобіографічність «Гарнюні», Лізу в ній, на мій погляд, не слід повністю ототожнювати з авторкою, хоча, безумовно, знання теми вражає) змальована яскраво і рельєфно. Ліза багато іронізує, але при цьому в її описах чоловіків людинолюбства куди більше, аніж сарказму. Можливо, це людинолюбство вимушене: бо ж якщо любиш кохатися, то доводиться любити і людей, інакше кохатися буде ні з ким. Тим не менше, авторська цікавість до людей відчувається протягом всієї повісті. Можливо, є в цьому і щось ентомологічне, авторка збирає персонажів, наче метеликів і дуже тішиться з цієї забавної колекції. Людина – сама по собі вкрай смішна істота і якщо придивитися уважно до будь-кого, то важко втримати посмішку. Ця риса тільки підсилюється в ситуації з сексом, коли природа вимагає максимально розпушувати хвоста чи надувати щоки. Секс – апофеоз пафосу, а томуз боку може виглядати дуже смішно.

Здається, єдиний, по кому Ліза стріляє дійсно всерйоз, це сам Гарнюня, головний коханець, навколо відносин з яким будується вся повість. Його авторка буквально знищує сарказмом.Але і в цьому читається скоріше сміх над собою, здивування власним колишнім пиздостражданням, аніж дрібне бажання помститися чи щось комусь довести.«Гарнюня» це не розборки з минулим, це його музеєфікація за допомогою іронії.До того ж авторка дуже точна в описах, думаю, що багато з рис Гарнюні, йогослів та елементів світогляду, кожен з читачів зустрічав серед своїх знайомих.

«Гарнюня» - дужесмішний текст, подекуди гомерично смішний. Іронія в повісті породжується через зіткнення спокійного, саркастичного світогляду автора і пафосних настанов чивіровчень персонажів другого плану. «Дух лісосмуги» один чого тільки вартий. Окремий шик – персонажі з київського Олімпу, українські нуворіші, люди при грошах тавладі, адепти стилю кококо і нетривіального дозвілля.

В «Гарнюні» дуже багато вживають речовин, але повість скоріше може вважатися за зразок якісної антинаркотичної пропаганди, бо знищує нанівець весь пафос «розширеннясвідомості», «виходу в інші світі» та подібної поєбєні. Хочеш вживати – вживай, але не треба вигадувати якихось пишномовних пояснень.

При цьому авторка не намагається триматися виключно хіхоньок-хаханьок, а робить кілька потужних розвідок на цілком серйозні території. Історія смерті Кузі з «Братів Гадюкиних», а особливо епізод про відносини героїні з батьком, б’ють навідліг і додають«Гарнюні» трагічної. «Глибше, глибше!» - просила одна з героїнь і авторка блискуче показала, що може і глибше.

У підсумку маємо наступне: «Гарнюня» - дуже смішний, потужний і революційний для української літератури твір. Так блискуче про секс тут ще ніхто не говорив (тут про нього взагалі здебільшого мовчали). Нажаль, «Гарнюня» має дуже мало шансів вийти книгою. Бо українські видавництва здебільшого цураються російськомовних текстів, а російські видавництва, здається, можуть зацікавитися повістю лише,як агіткою про Содом і Гоморру у матері городов руських. Це засмучує. Але радує, що авторка за допомогою інтернету не тільки знайшла свій стиль, але й незалежний ні від кого шлях до читачів, до того ж змогла хоча б частково монетизувати літературні чесноти свого твору за допомогою пожертв вірних поціновувачів. І це теж один з висновків «Гарнюні»: хочеш щось робити (у контексті повісті - кохатися) – роби, а не скигли («а все одно ні з ким», «йобана країна», «янародився невчасно»). І все буде.
Tags: рецензия
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 14 comments