January 21st, 2015

первая реца на Гарнюню от Владислава Ивченко

На минулому тижні Ліза Готфрік виклала у мережі остаточний варіант своєї повісті «Гарнюня» (рос.«Красавица»), яка, на мій погляд, є етапним для української літератури твором.

Викладачі моралі та інші ревнітєлі благочєстія мають тут же заволати, яке відношення російськомовна повість має до української літератури. Відповім, як відповідаввже не раз. Вважаю, що література написана в Україні і присвячена Україні є українською літературою. В «Гарнюні» ж Київ – це не просто локація, це один зголовних героїв, зі своїм норовом і звичаями, який не дуже помітно, але дуже потужно впливає на людей. Книга про Київ і киян – не українська література? Тане смішіть. Питання ж мови тут другорядне. Тому російськомовні Лембіт Короєдов чи Олексій Нікітін, як і Ліза Готфрік для мене саме українські автори і це не предмет дискусій.

Тепер трохи про авторку. Ліза Готфрик - діяч столичної контркультури, що почала свій творчий шлях ще в Живому журналі, де з похвальною впертістю публікувала фотографії в жанрі «сіські-піські», після переходу до фейсбуку стала більше уваги приділяти текстам, як поетичним (з віршів Лізи мені дуже подобаються її іронічні твори:«Саша на чорном авто», «Галя Ярова», «Краще за лаве» чи «Сєня Сініцин»,серйозні ж вірші залишу на розсуд поетичних фахівців), так і прозовим. Саме зостанніх і вийшла автобіографічна повість «Гарнюня» про тіла, речовини та їх взаємодію на фоні розлогого і томного Києва.

Collapse )